Частина друга

– Кушайт на здоров'. Чуть позж прнсу... Е-е-е, ти опять прпйорся!
– тут двчина кинулася до волоцюги й мало не втришия почала його виштовхувати назовн.

Постояльц та вдвдувач байдуже дивилися на цю сцену. Жебрак стиснувся, згнувся, немов очкував удару по голов.

– Пшйол! Давай!
– стусан за стусаном в спину, двчина гнала чолов'ягу геть.

Я ж, як вс навколо, спочатку теж вднсся до сутички з байдужстю. Але в якусь мить щось всередин стислося. Судячи з зацькованого погляду жебрака, дватися йому було нкуди. В його очах промайнула така безвихдь, що моя уява тут же домалювала картину, в якй цей чолов'яга подумки звертаться чи то до Святого Тенсеса, чи до самого Сарна, мов, а коли вже закнчаться його страждання, вн вдправиться в чистилище.

Бродяга повльно повернувся, намагаючись не дивитися на людей, пшов до виходу. Я знову озирнувся, поглянув на нього одночасно вдмчаючи всю гаму емоцй, яка розгралася на його обличч.

Чолов'яз хотлося заплакати, розридатися наче маленькому хлопчиков, якого тльки що вилаяла зла ттка за те, чого вн не робив. Але будучи все ж дорослою людиною, вн спробував стримати власн емоц. Взяти себе в руки.

Вийшло це дуже погано. вн те зрозумв, мабуть тому вдвернувся до всх спиною, щоб не дати нкому привд для насмшок.

– Стривай!
– голосно крикнув я двчин.
– Стривай, кажу! Чого вн хоче?

Вдповв бродяга:

– Та... та... та копчку б... мен!
– говорив вн без над в голос.

– Да ви н смотрт на нго так!
– кинулася мж нами двчина.
– Он тут постояно попрошайнчат... д в Городской Прказ! Там каждому работу найдут... А то засл у ворот дньг сшибаш с тх, кто в пот лца... так сказать... Тьху! Срамота! Вот чго пруца в Новоград? Га? Откль ви вс так тут появлятсь?

Мужичок осунувся, ховаючи голову в плеч, нби побоюючись, що його зараз точно вдарять чимось важким, знову поплентався геть. Зараз вн мен здався схожим на дворового собаку. Добродушного, слабкого, але все ж ласкавого собаку. Такий два рази не просить, а зла не пам'ята. Просто "все розум".

От, Нхаз тебе бодай!
– я дав сам соб уявного стусана.
– Здався тоб цей волоцюга! Хай би йшов соб... Чого ти влз?

– Гей! Як там тебе?
– гаркнув я.
– Йди-но сюди. Сдай поряд, помо разом! Вд мене не вдвалиться!

Двчина демонстративно фиркнула рушила було геть. А я й в спину наказав принести пирогв та якось каш.

Бродяга спробував посмхнутися, пдйшов та став навпроти.

Ну, точно, песик! Зараз ще хвостиком замаха.

– Та сдай, ти! Адже не стовп!.. Як звати?

– Е-е-е... Ва-а-ася... Вася Ликових.

Я штовхнув до нього пднс з куркою, а тут ще кашу принесли. Чолов'яга св та жадбно застукав ложкою, запихаючи соб в рот все, що бачили оч.

– Овва! Ти обережно, а то через голод заворот кшок трапиться, - посмхнувся я, вдламуючи соб вд курки невеличкий шматок.
– Слухай, а чого ж ти дйсно на роботу не влаштушся? На хворого не схожий... Може, п'ш?

Вася знизав плечима, а його обличчя чомусь знову осунулось.

– Та, бачте... Я прошу вибачення, а як вас звуть?

Яка чемнсть! Аж дивно... Розмовляв цей Ликових аж занадто неприродно.

На вигляд йому було десь рокв до сорока. Мсцями сивувата скуйовджена борода, довга замурзана сорочка, залатан штани, на ногах плетен личаки - все це якось суперечило його манер розмовляти. А ще бльшим дисонансом в цй складнй картини, виглядали його покрит мозолями долон.

Типов робоч руки. Це добре було помтно...

– Я - Бо... е-е-е... Ратмир!
– ледь себе не видав.

– Чи бачите, пане Ратмиру, я рзьбяр по каменю... Приблизно мсяць тому прибув на запрошення Мського Приказу для допомоги в будвництв Новограда. Але в порту мене пограбували, - голос Ликових став глухим трохи затремтв. Вн судорожно ковтнув, але взяв себе в руки та продовжив: - Забрали листа з запрошенням, вс грош, як були... й навть нструменти... Вдлупцювали, ледь не до смерт, й майже голого та напвживого викинули в канаву. Коли прийшов до тями, то спробував, звичайно, вдшукати допомоги... Ходив до мсько варти, до Приказу... Та куди там! Мене не захотли й слухати! Виршили, наче я якийсь п'яниця, що пропив все, до останньо сорочки, та вигнали геть. Ось тепер не можу н вибратися звдси, н знайти роботу... Ходив й туди, й сюди... не беруть! Свох, кажуть, не знають куди подти, а то якийсь волоцюга припхався! Я знову до Приказу, а там стражники... схопили та втришия мене... Отож тепер бля ворт й сиджу. У людей коп.., - чолов'яга запнувся, наче подавився. Секундою пзнше я допетрав, що вн намагаться стримати сльози.

– Сумна сторя!
– кинув я. А сам подумав, що вона схожа на правду.
– Що ж за стражники так? Вдказали, виходить, у пошуках злодв...

Ликових знизав плечима та навть вдклав убк ложку.

– Я... я... я навть м вказав тих бандитв, що мене пограбували. А вони лише розсмялися та сам мене ледве не побили. Сказали, щоб я йшов геть...

– Якщо так, то мабуть вони мають з тих грабжникв якийсь зиск.

– Ви так вважате?
– здивувався Вася.

Тут знову з'явилася двчина, яка принесла глиняний глечик з узваром та однин кухоль.

– мому товаришев теж принесть, - тут же наказав я й.

Вона хотла знову фиркнути, але, глянувши на мене, зблдла мовчки пшла вниз.

– Велике вам спасиб, але я краще вже пду...

– Та не поспшай, Василю! Адже ти ж Василь, а не Вася? Так?

– Вибачте, не зрозумв.

– Кажу, ти ж Василь... та ще рзьбяр по каменю... а не якась курва бродяча.

Ликових знову судорожно проковтнув, а його оч наповнилися вологою.

– Отже, тод посндай як людина, - продовжував я.
– Скльки треба, щоб вихати звдси? Скльки кошту мсце на судн?

– Е-е-е... треба одна србна "новоградка"... Але ж справа не в цьому, - Ликових зтхнув.
– нструмент шкода. Вн був мом хлбом... Його мен ще батько давав...

– Ось що, Василю, отримаш пвтори "новоградки", якщо проведеш мене по столиц. Я тут вперше, боюсь заблукати.

– А-а-а, - Ликових вд подиву язик проковтнув.
– Але ж... але ж це дуже багато! Я не можу взяти стльки...

– Ти не береш, а заробляш. Пий узвар, додай кашу гайда в мсто.

Знову пристрибала двчина принесла другий кухоль. Я розлив напй та зробив ковток. Тут на пороз з'явилися тро стражникв. Судячи з усього вони поверталися з порту в мсто та зайшли випити пива. Чоловки пройшли всередину, озирнулися попрямували до вльного столу.

Ликових трохи зщулився вдвернувся убк.

– Що, знайом пики?
– запитав у нього.

Василь стримано кивнув, а потм пошепки додав:

– Он т дво мене виштовхали з Мського приказу. А той, що лворуч, взагал хотв в лс загнати, мов, нчого в столиц вештатись. Кожного разу, як мене побачить, завжди лупить по... по...

Договорити Василь не встиг, бо його помтили. Стражники про щось переговорили мж собою попрямували до нас. Одна з двчат раптом схопилася побгла кудись по сходах нагору, судячи з усього, кликати хазяйку.

Ликових хотв пдвестись пти, але я взяв його руку примусив ссти назад:

– Пий узвар... Дуже смачний...

Василь взяв кухоль тут же знову поставив його на мсце.

– Снова ти?
– пробасив здоровезний стражник в довгому багряному плащ.
– Тбя кто с лса-то випустл? Кто дозволл здсь появляца, срань ти подзаборная?

– Крл, та чго ти с нм возшся?
– крикнув другий стражник.
– Гон етого дармода в лс, гд м всм мсто!

– Точно!
– розшерепився на весь рот третй чолов'яга. ­- Вам, лшакам умойрскм, ч нгоскм, тока в болотах свох сдть. Ан нт - всйо в столцу норовят забраца!