Проза

— Що, молоді колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресіння? Що, висловлююся «високим штилем»? А що маю робити, коли тільки так… тільки так, як процес поставання із мертвих, як воскресіння з небуття, я особисто розумію наше реставраційне ремесло. Тільки так, — повторив і, знову осідлавши ніс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкільну лавку столом, на якому лежала освітлена з двох боків саморобними прожекторами, досить широка, на три п'яді, мабуть, й задовга в півметра, вгорі…

- Ой здорово ви усього знаєте!.. - Та так - наче от аза до буки дещо й знаю. Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити. Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах - пташки перелітають, то воно й балакається - точиться розмова, точиться. Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці. - Еге! - кажу. - Не переспали, мабуть! - Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору - як сусідині гуси!..…

ДО СОНЦЯ — В ГОСТІ БІЛЯ «ДИСКОБОЛА» ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА» ДУЕЛЬ КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА РЕШТА НОЧІ ЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ? СТРАХ БІЛЯ БЕРЕЗИ ПУСТУЮТЬ ПОБУТОВІ КОЛОТНИКИ ПРОДОВЖЕННЯ КОРАБЛИКА ГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХ СУПЕРЕЧКА ТІ, ЩО СПОЧИВАТИМУТЬ ВІЧНО ТИМЧАСОВИЙ ПОКІЙНИК КОНФЕРЕНЦІЯ МЕРТВИХ І ЧИК НАЙБІЛЬША НОВИНА РІШЕННЯ Історія України в романах Василь Барка РАЙ Роман…

З цього, безперечно, випливає, що хоч мій ніс і досі сухий, однак боюся, що рано чи пізно, скажімо, років за десять, я теж впаду в цей гріх. Як, до прикладу, мій колега Ференц Ґалґомачаї, відомий поет, значно молодший за мене — хай береже його Господь років до ста двадцяти, — однак узимку в натопленій кімнаті у нього теж крапає з носа. Нещодавно одного холодного зимового дня я зустрівся з ним на майдані Сабадшаг. Елегантна коротка дублянка, вузькі велюрові штани, широке блакитне кашне довкола…

- Вельможний пане! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірі не винні. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, вибрали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий обід. - Ну і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де останні троє?- запитав Ведмідь. - Трапилася нам дуже погана пригода,- промовив Заєць.- Гадаючи, що в лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли враз…

Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але через деякий час Вовк сам увечері прийшов до нього, став за ворітьми та й каже: - Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі цього. - А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мого господаря? - мовив Бровко. - А хіба я не звелів тобі мовчати? - огризнувся Вовк. - Але ти казав, що справишся тихо в хліві, пам'ятаєш? Поки було тихо, я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею? …

empty-line > - Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. - Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися. - Я зараз, Вовчику! - мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика. - О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини? - А що ж там народилося? - Та дівчинка. - А як…

Перше, що вирішив тоді Іван, порвати з Розалією раз і назавжди, хоч Роза подобалась і цілком улаштовувала його. Молода, двадцяти літ, вродлива й струнка, мешкає по той бік їхнього завулка разом з батьком у окремій двокімнатній квартирі, кохає Івана й коли бачить його, аж світиться. Головне ж: старий Дорфман заплющує очі на його залицяння. Дорфман у нього на гачку, навіть на великому гачку. Іван урятував його від в’язниці, сидіти б Юхиму Марковичу років п’ять, не менше, але під час обшуку в Дорфмана,…

Її батько, невисокий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з чорною жалобною пов’язкою на рукаві піджака стояв біля воріт і майже не ворушився. Його постать викликала в моїй уяві спустошену повінню асфальтовану дорогу. Повертаючись додому, я мовчки вклонився, а він відповів мені тим же. Я познайомився з нею уперше восени 69-го, коли мені було двадцять, а їй сімнадцять років. Неподалік від університету було кафе, де я часто зустрічався з друзями. То була звичайнісінька забігайлівка, але в ній можна…

…А потім зашумів дощ. Вона шукала світло - - шукала, найшла, полетіла. Влетіла. Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната. Сіла на шафі - спокійно, сухо, тепло. Але хвилювалась. Її хвилювало звичайне світло - електрика. Тоді вона зірвалась і знову полетіла. І от - чотири оксамитових стіни. Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу. Назад! Назад! І - в клавіші! Пронісся мелодійний звук. А що вона? …Ще раз у стелю…

Йому не дали скінчити згадки, треба було виносити цебер,— і він став на роботу спокійний, байдужий, хоч в очах було щось скрите і щось запечатане. Дрючок лежав на плечах, великий цебер плавно гойдався, і хлюпали млявими хвилями сірі помиї; попереду стирчала чужа спина і жовта воскова шия, а обдертий, заморений кіт знов несподівано виплив, бився на мотузку, корчив хвіст, лапи і витріщав великі криваві очі. Що буде далі? Чи довго буде скакати? Чи скоро заплющить очі, опустить додолу лапки? Тріпалась…

Може би сте разбрали, че това е мнението и на Маршъл Маклуън, както той го изложи в Under tanding Media. Ала за песимистите-специалисти това разбиране води до следното тъжно следствие: приемателят просто взема един сферичен идеологически урок, един апел към наркотична пасивност. Когато триумфират средствата за масова информация, умира човекът. Маршъл Маклуън, тръгвайки от същите позиции, заключава, напротив, че когато триумфират средствата за масова информация, умира човекът на Гутенберг, но се…

3. Ирационализмът също така зависи от култа към действието заради някакво действие Ако действието е хубаво само по себе си, то трябва да бъде прието преди или без замисляне. Мисленето е форма на безсилие. Следователно културата е подозрителна дотолкова, доколкото е идентифицирана с критично отношение. Недоверието към интелектуалния свят винаги е било симптом на Ур-фашизма, от почитта на Херман Гьоринг към фраза от пиеса на Ханс Йохст („Когато чуя думата«култура», посягам към пистолета си“), до…

Нилс Вергов не посмя да запита дали дъбът е от тогавашните, за да си спести огорчението. Когато се пренесе да спи под него, лекарят му прие без възражения обяснението; уморен бил да гледа стени и уреди, нека си починат сетивата му, да се порадват на онова, за което са копнели през целия полет. Но два дена по-късно му подхвърли шеговито: — Вергов, на Земята ще намеряш и по-стари дървета от тоя жалък дъб, цели гори, които са живели още преди да се роди самият Гагарин. Явно бе се досетил, че не…

Chi а dove nei centonovantun piani otto di noi le cimmie paziali del Comitato Scherzi del Progetto Cao tanno dando fuori di matto e di truggono ogni traccio di toria. Il vecchio detto, econdo il quale i uccide empre chi i ama, be', guarda, funziona in tutt'e due i en i. Con una pi tola in bocca e la canna della pi tola tra i denti puoi olo parlare a vocali. Siamo entrati nei no tri ultimi dieci minuti. Parte un'altra fine tra e c'и una ventagliata di vetri, tile tormo di piccioni…

– Ану, пане дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, до суду не покличуть. – А коли не заверну? – наївно спитав Григорій Комарницький. – Тоді полічу тобі бучком ребра, щоб звідати, скільки їх у тебе є, а скількох не стане, – так само загрозливо мовило пиляве одоробло. Дяк більше не перечив, а слухняно повернувся до школи, а коли курява спала, тобто знову мирно лягла спочивати, кожен цікавий міг побачити те, що описано: понуреного дяка на ґанку з його люлечкою і як…

— О пантіарше! Не гнівайся. Бізантій щойно прислав до твоїх ніг і землю, й воду. Сли города Бізантія чекають, коли дозволиш їм з'явитися перед світлі очі твої! Дар'явауш удоволено шморгнув носом. Ся звичка лишилася йому ще від дитинства, коли хворів на хляпи, й тепер багато хто з-поміж високих мужів намагався перейняти її. Раптом він одштовхнув велеміжного грека чоботом й аж нахиливсь уперед. Се було те, чого він сподівався цілий день. Над серединою протоки летіла зграя чорно-білих царських бакланів,…

Калi праз гадзiну, праводзiўшы госцю, Бертран вярнуўся, Iзабэла сказала яму з абурэннем: - Нiхто б не даў веры! Як вы лiчыце, дарагi? Я ж дрыжала толькi ад адной думкi... А яна хоць бы слова аб сваiм горы, аб сваiм няшчасцi... - Хiба што туманныя намёкi, - пацвердзiў Бертран. - Часам уставiць нешта накшталт "у маiм становiшчы" i адразу ўбок. Нiчога канкрэтнага. Дзiўлюся, нашто ёй спатрэбiлася мая прысутнасць... Яна хацела нейкай парады, вы казалi?.. Але ж яна ў мяне нiчога не спытала. …

Выслухаўшы гэты крык душы, Поль-Эмiль Глез закурыў цыгарэту i надоўга задумаўся. - А можаш ты, - запытаў ён нарэшце, - аб'явiць урачыста i зусiм сур'ёзна Каснеўскай i некаторым iншым, што апошнiя дзесяць гадоў распрацоўваеш новы творчы метад? - Хто? Я? - Пачакай... Я апублiкую ў часопiсах парачку артыкулаў для нашай "элiты" i паведамлю, што ты засноўваеш iдэааналiтычную школу жывапiсу. Да гэтага часу партрэтысты ў сваiм невуцтве вывучалi чалавечае аблiчча. Глупства! Сапраўдная сутнасць чалавека…

Малады француз аж пачырванеў ад радасцi. - Я скажу, як iндусы: лэдзi Хемптан, вы мой бацька i мая мацi. Вы закладаеце падмурак пад маю кнiгу... Няўжо ў вас сапраўды ёсць гэтыя дакументы? Прабачце за такое пытанне?.. Гэта так дзiўна, так нечакана!.. - Не, - адказала яна. - Я ведаю, што такiя дакументы захавалiся, але ў мяне iх няма... Яны належаць цяперашняй лэдзi Спенсэр-Свiфт, Вiкторыi, маёй сяброўцы; мы вучылiся разам у пансiёне. Яна iх нiкому дагэтуль не паказвала. - Тады чаму яна…