Проза

- Ультразвуковий?… Просвічувати? Прокіп Гордійович склав на купу папери, посунув на край столу. - Щодо операції… Хто може достеменно сказати: важить чи не важить. Така склалася думка. Хоч взагалі майже всі хвороби прогресують з часом… Апарат… - живе зацікавлення тріпотіло вогником в його мінливих темно-сірих очах. - Ви знаєте, отакий збіг… Я теж морокую над чимсь подібним. Тільки мені - просвічувати не сталь, а значно м'якіше… А може, й твердіше. Людей. Ну ж, ну… Цікаво, від чого ви танцюєте. В…

Вясной i ўлетку часта-часта прылятаў Вецер да Дрэва, абымаў яго i сваiмi пацалункамi асушаў роску з зялёнага лiсця яго. - Як я люблю цябе, маё ты мiлае i прыгожае! - гаварыў Вецер. - Ты слухай толькi мяне i больш нiкога, пакладзiся на маю свядомасць, на сiлу маю, на маё моцнае каханне. Можа, холадна табе? Я праганю хмары, ачышчу неба i скажу сонцу, каб грэла цябе. Люблю я дзетак тваiх, бо твае дзеткi - мае дзеткi. I Вецер прынiкаў да яго яшчэ цясней i абымаў яго моцна-моцна. Дрэва ўсё дрыжэла…

«Нате! – кажу я вам, – скарб моєї душі й тіла. Тут він увесь. Кладу вам його під ноги». Хтось переступить, як непотребу. Хтось обачливо промине. Хтось посміється з висоти своєї школованости. А котрийсь і зачерпне з сього мисленного кадуба, і буде він йому непохибною радою на вітрах судьби. Для нього й проваджу сю повість. Цілковий вік свій промовляв я до инших, тепер потолкую сам із собою. І от, поклавши на ріжечку аркуша калиновий хрестик, починаю свою дорогу берегом паперового листа. І слово…

1843 рік Розділ 1 Того року літня погода затрималася надовго, а осінь заступила якось непомітно – саме тоді, коли світ довкола почав міняти зелену барву на жовтогарячу та багряну. Майже й не вловимі зміни, бо мереживо з теплих кольорів листя над головою все ще дарувало приємне розслаблення та затишок, а проміння сонця крізь павутину бабиного літа заколисувало і не дозволяло повірити у наближення холодів. А потім, несподівано швидко, настала справжня осінь. Ранки зробилися прохолодними та…

Однак не варто вважати, що роман Світлани Талан не зачіпає суттєвіших проблем: ідеться в ньому і про зраду та довіру, безкомпромісність і пристосуванство, професійний обов’язок і прагнення до віри у суспільстві, що живе за моральним кодексом будівника комунізму. У найскладніші моменти життя Марійка приходить до церкви, адже вона – жінка, котра прагне захистити своїх дітей (нехай двоє з них і нерідні для неї), зберегти родину, незважаючи на зраду чоловіка. Уміння розуміти та прощати – ось чого навчає…

Ганс, удаючи заклопотаного електромонтера, з інструментальною валізкою в руках походжав коло центрального карантинного блоку, пильно поглядав на хлопців і підбадьорливо кивав їм. Хоч і розлучалися вони, проте Ганс не кидав їх напризволяще. Вони мали пароль до тамтешніх підпільників-чехів, повинні також зв’язатися з Гансовим другом юності антифашистом Францом Норденом. Та все ж розлучатися з Гансом й товаришами по підпіллю і страшно, і боляче. Без таких друзів, без взаємопідтримки вижити в цих фашистських…

Але безкості сільські язики таки задовго до церковної книги припечатали новонародженій дитині її довічне ім'я — москалиця. Нібито так само прямо, але вже вголос, нагадуючи про минулорічний постій у Катрінчиній хаті трьох чорноволосих вояків-русаків, після відступу яких двері з ґанку в сіни добу хилиталися, відчинені навстіж, а сирітська дівчина не показувалася на подвір'ї від четверга до суботи.  Коли серед білої суботи Катрінка стала коло криниці в роздертій білій сорочці з густими бурими…

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які ж певніші ґарантії кохання-навік може дати жінці мужчина, як не під'єднати її (термін з електротехніки, всіх нас кудись та під'єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, теж по-живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки — бах! — не лусне коротким замиканням…) до тих найперших жіночих образів, бетонно закарбованих уявою, — мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані й посестри,…

— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю. — Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б. — А я вас ніколи й не запросив би. — От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний. Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією,— я одержав «Пізнє середньовіччя». А що чергувала вона до закриття бібліотеки,…

28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 Іздрик …

9. Ревности. 10. Мы самые правильные щщи! 11. Собачка гы-гы-гы. 12. Просто порно. 13. Девочки. И нах мальчики? 14 Бэд-трип. 15. Без чувств. 16. Один из многих вечеров. 17. Выбор есть. 18. Обычный вечер. 19. Негры, драка, кокаин. 20. Derby Day. 21. Девочка-друг. 22. Съем. Часть первая. 23. Бабулька. 24. "…свет во мне гаснет…" 25. Съема. Часть вторая. 26. Разборка. 27. Вечер после похорон.…

Четверте місце в купе після Львова вільне — там зійшов підполковник у відставці, котрий до Чортополя не збирався — і слава Богу. Після нього на столику залишилися «Правда» і «Красная звезда», учора він пропонував усім грати в дурня два на два, але ти, Хомський, пішов до вагона-ресторану, де замовив обід і розглядав з вікна понуру російську рівнину. А тут, у нас, уже майже літо, Хомський, вишневий квіт осипається на молоді трави, гори чимраз вищають, з лісів пахне листям і джерельною водою, ревуть…

— А це ще навіщо?! Хіба тут смерть через поріг перечепилася? — невдоволено гримнула на заплакану молодицю стара. — Та вже не знаємо за що хапатися, там таке! Послали навіть за дяком. Тільки й на вас надія... — засокорила жалібно жінка, ховаючись у сіни. — Хай там що, лампадка має стояти на покуті. Не руш, — у спину їй кинула баба Килина. Ще з порога, позирнувши оком на постіль, де корчилася в муках роділля, а поряд із нею безпорадно метушилася молода повитуха, вона зрозуміла: цю дитину мусила…

В літо 401-е Прийшов на Рим візіготський конунг Аларіх, який уже володів частиною Всхідньої імперії — Іллірією. Але венед Стилигон, що був справдешнім правителем держави, дав відсіч Аларіхові. В літо 404-е Двір константинопольський, долаючи опір народу, заслав до Вірменії архієпископа Йоана Золотовуста, де він по трьох літах і переставився. В літо 408-е Місяця квітного в перший день переставивсь імператор константинопольський Аркадій. Умираючи, він заповів своєму…

– Каріна Левицька, якщо я не помиляюсь? Чоловік випромінював непідробну дружелюбність, і мене трохи попустило… Втім, сліди злочину на блискучих кахлях та його черевиках красномовно свідчили про незаперечність факту його скоєння, і докори совісті подвоювались з усвідомленням непристойної тактовності потерпілого. Авжеж надертися публічній людині в публічному місці – неприпустима помилка. Звісно, я не промовила це вголос, а натомість, взявши себе в руки, з усією зібраною абияк до купи гідністю, як…

Возле шеста с рамой, свернувшись в клубок, спит или притворяется спящим, обозный староста; но возле его головы торчит что-то; это ствол берданки, которую он держит в руках. За первыми санями несколько пустых; потом опять ямщики и тоже спят по-видимому; еще тоже неподвижная фигура. Позднее время, видимо, взяло свое и сон сомкнул глаза. Мерной и ровной «ступью» идут привычные лоша­ди; некоторые на ходу едят овес из нарочито приспо­собленных к передним саням сум; другие двигаются, понурив голову,…

Красній Армії вже не буде кудою йти. І тоді можна буде жити спокійно. Тато вмикає радіоприймач на всю потужність, бо йому здається, що так він більше почує. Більше чути тільки ревіння і свист глушильників. Тато нервово бігає по кухні, в одній руці в нього хліб із маслом, у другій — горня з розчинною кавою. Бабуні не подобається, що тато такий нервовий, вона каже йому: «Сядь, поїж спокійно, чого туди-сюди носишся?». Тато відмахується від Бабуні, лівим вухом він майже притулився до радіоприймача,…

З'явилися по всiй Українi шибеницi, вогнища, кривавi палi, запалали православнi церкви, стогоном i голосiнням сповнилася рiдна земля, та чим дужче шаленiли гнобителi, тим з бiльшою одвагою й самовiдданою любов'ю боронив бiдолашний люд свiй убогий, принижений храм! Пiвстолiття тривала нерiвна, згубна боротьба, — нарештi переповнилося гнiвом i.одчаєм серце народу, i спалахнуло востаннє козацьке серце! Мов рiка крiзь прорвану греблю, ринули запорожцi з Сiчi, зняли в народi страшнi хвилi повстання…

Моє волосся досить довго лишалося золотавим. Але врешті-решт піддалося постійному змащуванню оливковою олією і почорнішало. Батьки мешкали на другому поверсі. На сорок дев’ятий день бабуся — мовляв, небезпечно тримати дитину на другому поверсі, — відібрала мене у матері. Я ріс у кімнаті, завжди щільно зачиненій, просякнутій запахами хвороб і старості, і моя дитяча постіль лежала поруч з бабусиним недужним ложем. Маючи рік від роду, я скотився з третьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла…

З-за рогу хати вискочило мале веснянкувате дівченя в зелених шортах. Побачивши мене, воно почервоніло, мов помідор в оранжереї, і стало, як укопане. Недогризений "Карабас-Барабас", чи то "Русалонька", чи, може, й "Журавель" полетів на землю, а я підійшла до малої. Довго розповідати скільки ми мовчали, наче понабирали до рота води, поки вияснилося, що її звуть також Віка, як і моє "янголятко". Це дещо потьмарило мій настрій, але коли я подумала, що називатиму її Вікушка, а не Куська, то це не матиме…