Частина друга

– Я думаю, - пдйшла Стояна, - нам варта пачинаць з мсца нападу на цяб. Кал сапраувди то бив чалавк Ддяти, то там павни застацца сляди.

– Згоден, - додав Бернар.
– Це хоч якась можливсть не шукати голку в стоз сна.

– При нашому щаст, - сердито додав Першосвт, - це призведе до ще довшого кружляння цим клятим Заозер'ям.

– Та кнчай ти плакатися!
– промовив я.
– При такому настро ти сам вдлякуш вд себе удачу. Навть риба на голий гачок не клю!

– Не зрозумв, - округлив оч ггант.

– Удачу пдкормлювати треба! В не врять, як в те, що завтра знову зйде сонце. накше, не варто братися за справу!

Вс чомусь посмхнулися мому просторкуванню. Я не образився... Хай не врять, хай смються, але ось сам потм побачать, що я мав рацю.

З-за будиночка неквапливо вийшли люди Чаруши. В оч вдразу кинулась якась дивнсть в х поведнц. А коли слдом винирнув сам Солодов, який неспшно витирав лезо свого ножа, мене наче громом довбнуло.

– Псяче хутро!
– вирвалося само собою.

Я ршуче вдсторонив Першосвта, який стояв на дороз, та швидко попрямував назустрч загону Чаруши. Той нахабно посмхнувся, щось розповдаючи свом поспакам. Помтивши мене, вн рзко зупинився. А прочитавши по мому обличчю натяки на непримну розмову, став широко розставивши ноги, наче якийсь наглядач над недбайливими працвниками, та гордовито задер пдборддя.

– Де Сот?
– хрипко кинув я йому, вдчуваючи, як до обличчя густо прилива кров, як в скрон шалено затарабанив пульс.
– Ти оглух? Де Сот?

Чаруша вдповв не вдразу. Вн втупив у мене сво водянист оченятка та роздратовано заходив жовнами.

– Он помаал бандтам, - майже по складах вдповв Солодов.
– Поетому бил наказан!

Я зупинився досить близько вд Чаруши. Всередин закипало. Якась секунда вдчуваю, що не втримаюсь та кинусь придушити цього мерзотника.

– Що ти наробив?
– нахилився я на Солодова.

Його люд приблизились до нас та обступили мене кльцем.

– Он првозл бандтов свой лодкой!
– додав Чаруша.
– В том сознался.

– що?
– хрипким голосом спитав я. Руки аж чесались схопитися з Солодовим.
– Де вн?

– Он мйортв! А ти што ж до сх пор ето не понял?
– спокйно вдповв Чаруша.

– Як мертвий?
– я все ще сподвався, що вони лише вдлупцювали гберлнга. А тут така заява! Солодов при свому розум?
– Як мертвий? Та якщо вн ззнався... його треба було доставити в столицю! Провести дзнання! Виявити з ким вн знюхався... А ти його вбив! Навщо?

– Зарзал... Я во зарзал... А ти, виходт, пронкся жалостью до бандтскова прспшнка?

– Ах ти ж курва!

В наступну мить в мох руках вже опинилися меч. Сво клинки вихопили й пдручн Солодова. Не знаю, як з них майстри бою, але вдступати не буду.

– Кода чловк такова склада, как ти, - говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремен, - врн как ми с тобою... Кода у нас начнаца прод сомннй в свой правот... прод жалост к врау... то ето совсм недобрий знак!

– Зараз я випущу тоб кшки, тод й подивимось на знаки!

– Бор, успокойся... Н будь бабой! Ти должн стать твйорж камня в нашх длах... л првратшся в пиль.

– От не треба мене примушувати робити так, як вважаш ти сам! Зрозумло?

Пдручн Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох бокв.

– Наша служба дйствя, - промовив Солодов, - н мдлт с ршням! Мжду прочм, вспомн свох лсовков, которих скнул с бра. Што-то в то врмя ти н задавался плаксвим стркам!

– Це зовсм нше! Ви вбили неозброну...

– Ми поступл правльно! соплй з-за етоо н растрам!

Чаруша був абсолютно спокйним. Скорш за все, вн давно переконав себе в тому, що вс його вчинки "правильн".

– Що?
– я пдвищив голос. Всередин все починало закипати. Ще якась мить мене накри з головою.

– Правльно!
– нахабно заявив Чаруша. При тому сказав вн це так, наче я якесь мале дитя, а вн мй вчитель.

– Правильно? От не треба шукати в срац меду! Це антрохи не правильно! А-н-тро-хи!

Ми знову схрестилися поглядами, немов мечами. От чесно, якби вони були сталевими, можна було б почути скрегт металу.

– Правильно, кажеш ти?
– я пробував пдступити ближче, але поспаки були пильними та не давали мен дстатися Солодова.
– Хто це сказав? Хто визначив?

– Я! Ми, люд, так ршл!

– Ось тоб риска!
– я сердито провв ногою по земл, залишаючи добре видиму борозну.
– Це межа! Це мй подл свту! Де стою я, там правильна частина. Твй же бк - неправильна!

– Што?
– Чаруша навть нахилився вперед, щоб подивитися на мо креслення.

– Це мй подл свту, бо так визначив я! Я! Тобто - людина! Отже, тепер поясни мен, що це помилка. Що твоя мрка правильнша за мою!

Солодов здаться напружився. Вн дивився на борозну, при тому роздратовано стискаючи кулаки.

– От переступиш цю умовну межу, станеш на мою половину, - твердо говорив я йому, - будеш з мною за одне! Тобто - опинишся на правильнй половин. Мой правильнй половин! Якщо ж залишишся там, я буду вважати тебе...

– Плвать мн на твойо раздлн!
– скипв Чаруша.

– В такому раз й тим, хто дума накше, нж ти, також плювати на твою мру правильного неправильного. Ти вбив Сот, бо вн тоб не подобався! Бо вн гберлнг! Дикун!

О, Сарне! В як хащ я полз? Н щоб дати по морд, починаю сперечатися... доказувати...

– Полож меч!
– наказав Солодов.
– Живо! нач окажшся рядом со свом рйобаним брлном!

– Вперед! Спробуй!

Раптом перед очима з'явилась дивна бла пелена. Розум наче почав провалюватися в безодню. Лише пам'ятаю постать Бернара, яка виникла з лвого боку. Вн торкався мо скрон своми м'якими пальцями та при тому щось прокричав Чаруш. Картинка перед очима закрутилася дзиою, я, здаться, звалився на землю...

Тук-тук-тук... Це тихий-тихий стук в двер... Такий тихий, що навть здаться беззвучним... Мабуть здалося. Або втер назовн балуться. Я закриваю оч, намагаюсь примоститися до сну тут знову чую ледь помтний стук...