Частина друга

– Тобто?
– обернувся я до паладина.

– Частину земель цього алоду свого часу вддали гберлнгам, як свого роду вдкуп за тамницю перемщення по астралу. Ти хба не знав?

– Але ж там править призначений намсник...

– Правильно... проте одне ншому не заважа... На нгос тепер чимала даспора гберлнгв, котра ма вплив на мсцеву владу... того ж намсника... Тепер розумш бучу з приводу "це наше"?

– Тльки що чув вд Солодова щось на кшталт того, але про темноводнцв та нших , як приперлися в столицю!

– Типу, це "наша столиця", а вони тут хвоста нам крутять?
– вставив сво Першосвт.

– А вороги Лги вмло користуються цими непорозумннями, хай йому грець!

– Це теж врно, - промовив Бернар.

Я грубо вилаявся, та раптом згадав Анчуту - вождя мсцевих водяникв. Як вн наполегливо питав мене, навщо мене сюди занесло... Невже цей дикун знав щось таке, чого ми не помчали? Чого я не помчав?

Дйсно, а чому я тут?
– запитав у себе. Перед очима сплив образ лизавети Баришево, то дивно провидиц, яка розповдала про тамниче майбутн та не менш загадкове минуле.

Здаться, я ще бльше заплутався. Мало того, боюсь, наче дехто цим скористаться та спробу мене залучити до свох... недобрих цлей. Не хочеться бути листочком чи глочкою в рчц, та безвльно плисти по теч...

– Знате, друз, - промовив Бернар, нахиляючись до нас, - нщо в цьому свт нколи не вдбуваться просто так! Навть, маленька непомтна деталь... навть вона бува призводе до великих наслдкв... Це як пщинка: коли вона одна - не видно, а коли х купа - це пустеля.

– - Забери одну пщинку - пустеля не зникне, - заперечив Першосвт.
– Пщинка, це нщо...

– Зникне! Повр мен. Не стане крихтно пщинки й дюна почне обсипатися, бо трималася на нй... Пднметься втер той рознесе псок на вс боки...

– Щось мен не подобаться порвняння з пщинкою, - все одно чомусь бундючився хлопець.

– Мало хто хоче бути цю нкчемною пщинкою, - вдповдав паладин.
– Не хоче бути краплею води в великому озер, бо також не помтно... Але насправд все саме так! якщо хтось не згоден з цим, то замсть насолоди життям, буде мучитися... при цьому все рвно залишатися пщинкою...

– А я продовжую врити в свободу вибору!
– кинув я Бернару та Першосвту.
– Просто ми вс настльки зжилися з тим, що приходиться виконувати чиюсь волю - начальства або через яксь випадков причини, що не помчамо снування т свободи.

Вс раптом замовкли. Першосвт почав пднмати невеличк камнчики та кидати х в озеро, вдраховуючи кльксть плюхв. Бернар присв поряд з мною, витягнув люльку та неквапливо набив тютюном. Сонце занурилось в тонке кльце далеких хмаринок, озолочуючи х тусклим свтлом. Я дивився вдалечнь, намагаючись все ж порозумтися з самим собою.

Що не кажи, але нстинктивно вдчувалась якась штучнсть т ситуац, що склалася навколо... Та не тльки навколо, а й всередин мене.

Та хай воно все скисне! Скльки можна себе терзати!
– я знову пнув ногою невеличкий камнчик, що лежав поряд.

Сутенло дуже швидко. Сот й дос не повернувся з рибалки. Не те, що б я за ним скучив, але раптом захотлося випити т його медухи. Я пдввся та рушив в будиночок з тю думкою, що можливо там прихована пляшечка. Мабуть, гберлнг не став би заперечувати, якщо я зроблю пару ковткв... чи з десяток...

12

...Вранц приплив Сот. По ньому вдразу було помтно, що той шалено задоволений.

– Всю нч провозився, - посмхаючись, говорив вн мен, ледь зскочив на помст.
– Подивись в човн.

Я зробив крок, витягнув шию та побачив на дн величезну риб'ячу голову.

– Ох, Нхаз тебе бодай!
– вирвалося у мене. Розмр т голови був як у доброго бика.

– Зубар, хай вн лусне!
– загоготав гберлнг.
– Ти б бачив, як у нього зуби!

наче в доказ свох слв, Сот показав мен свй мзинець, буцмто кажучи - ось так!

– Ловив майже по твому способу, тльки без розпалених залзяк, - розповдав кошлатий рибалка.
– Знайшов мсце. Це Вигрб - здоровезна яма в озер... Мен про не колись водяники розповдали. Ось я подумав, а чи не ховаться ця потвора в тому згубному мсц.

– Чому "згубному"?

– Там час вд часу трапляються вири. Сам по соб... без усляких причин... То пливеш тудою - озерна гладь незворушна, а ншого разу - як закрутить човен, як завертить... Ледь вигребеш. Отже, я виршився ризикнути та рушив туди. Дстався Вигребу, навколо човна напускав кишок, накидав шматкв дрбно риби... Закинув гачок... сиджу чекаю... ось лише коли почало сутенти, вдчуваю, що хтось торкаться снаст. Обережно торкаться... А потм хап! потягнув човна! Та так, що ледь на дно не пустив!

Сот аж пдстрибнув та якийсь час захоплено сипав радсними вигуками уперемш з фразами з сво рвано розповд. Вн показував, як тягнув Зубаря, як при тому втомився, що аж не вдчува власних рук... Потм показував, як намагався втримати човна...

Закнчив Сот досить складною комбнацю з лайки та слв задоволення.

На помст вибралися мо товариш, котр також заглядали всередину човна, щоб роздивитися страшне озерне чудовисько.

– Ну страшидла!
– сказала Стояна.
– Н врицца, што такя биваюць.

– Я сам би не поврив!
– посмхався задоволений Сот.

тут вн побачив, як до берега наближався Чаруша з своми помчниками. Вони зупинилися та негайно покликали до себе гберлнга.

– Це хто так?
– здивовано спитав той у мене.

– з Розшукового приказу... Мабуть хочуть з тобою поговорити про тих незнайомцв, котрих ти перевозив.

Сот напружився, пробурмотв щось незрозумле, але рушив до Солодова. вони вс разом вдйшли за будиночок.

– Ну що будемо робити?
– спитав мене Першосвт.

– Богдан, медовар з приозерно паски, говорив мен про дим на якомусь плато, - сказав я.
– Треба починати звдти... Слухай, Бернаре, а чи правда на мсцевих луках нхто не живе? Чому?

– Та як тоб сказати?
– розвв руками ельф.
– невеличк хуторц - Музиквськ, але вони ближче до Пвнчно Берестянки... ближче до багатолюдних мсць...

– А тут що ж? Незаселен пустки?

– Мсця там сувор, особливо взимку. Гори занадто крут та майже непролазн. Кажуть, колись на луках жили зуреньц, але вони зараз мешкають в другий частин Серпа... за Пвденною Берестянкою...