Частина друга

Що за нхазвня тут вдбуваться?
– сердито буркочу соб пд нс та пдводжусь.

Навколо суцльна темнота. Хоча н - оч вдчули (саме "вдчули") тьмяне зеленувате свтло... та тихе-тихе гудння... наче величезний кт, якого погладжують по живот, лежить за стною та муркоче...

Нарешт я дстався дверей. Хотв взятися за рукоять та вдчинити замок, тут раптом зрозумв, що няко ручки та замка нема. Мало того, в мене вдсутн й ключ.

Тук-тук... тук-тук...

– Хто там?
– хотв було вигукнути крзь двер. А секундою тому стало зрозумлим, що я зачинений ззовн. - Гей! Нумо випустить мене звдси!
– почав кричати, але ледь вдкрив рота, туди хлинула холоднувата рдина. Горло стиснуло в кашл, й виникло вдчуття, що через це зараз назовн вирвуться леген...

Я з останнх сил вчепився в двер. Налг плечем... Здаться вони тршечки пддались... Нумо ще!..

В оч вдарило слпуче свтло. Я хотв закритися рукою та ледь вдрвав вд... земл... Важка, наче стопудова палиця.

Овва! Це я де?
– озирнувся, бачу що лежу на трав бля куща.

Недалеко сидв Бернар, який курив люльку та дивився на озеро. Поряд з ним розташувалася Стояна. Першосвта я побачив бля коней.

В рот пересохло, голова здавалась пустою, кожен звук вддавався по черепу якоюсь металевою луною. Стримуючи нудотн пориви, я присв та озирнувся:

– Де вони?
– запитав у ельфа.
– Де цей нхазв Чаруша?

– Вн з своми людьми рушив до урочища, - спокйно промовив паладин.

– А Сот? Що з ним?

– Можна домовитися, щоб водяники подбали про його тло, - вдповв Бернар, опускаючи оч додолу.

Я зло вилаявся та пднявся на ноги.

– Навщо ти мене спинив?
– кинув ельфу.

– Ти б х всх вбив...

– Так я цього хотв!

– Лпше б задумався над наслдками подбного вчинку, - сухо вдповдав паладин.
– Я також не в захват вд того, що зробив цей Солодов... Але кидатися на нього в бйку, вважаю, неймоврною дурстю! Вн представник столично влади! Мало того - очолю якусь глку Розшукового приказу... Ти уявляш, що з тобою зроблять, впади з його голови хоч один волос?

– Не треба мене лякати!
– сердився я.
– Вн з своми поспаками вбив Сот! що ж виходить? Йому за те анчого не буде?

– Повернешся в столицю, звернись до Жуги сава та розкажи, що тут трапилось. Я буду свдком... якщо бажаш... Нехай приказ прийма ршення стосовно Солодова, а не ти! Правильно там вийшло, чи неправильно...

– ти туди ж!

– Слухай, Боре, - бльш м'якшим тоном вдповв Бернар, - ти ж не маленький. От давай не будемо пускатися в дитяч розмови... Правильно, чи неправильно - все це умовнсть! Свого роду вигадка!

– О, Сарне! це каже мен паладин?
– обурився я.
– А як же моральн принципи? Як же...

– Припини!
– нахмурився ельф.
– Ти прекрасно розумш, про що ми торочимо. Не сну няких одиниць вимрювання наших вчинкв. Все це вдносно! Цлком вдносно! Навть той же Сарн з Нхазом не можуть нам в цьому допомогти, бо вони длять свт за свою мркою! А ми лише займамо чийсь бк: або Свтла, або Темряви.

– Ось ти як забалакав!
– я ледь стримався, щоб не сказати ельфу щось образливе. Але в наступну мить зрозумв, що вн також ма рацю. Та й того, що трапилося, вже не повернути.
– Бльше так не роби!
– кинув паладину, обтрушуючись вд трави.
– Я про тво приспання!

– Але ти вже був готовий кинутися в бйку.

– Я тоб все сказав! попереджати бльше не буду... Мен ц тво ельфйськ магчн штучки не подобаються.

Нхто на мене не дивився - н Стояна, н Першосвт, н Бернар, а я вдчував, що м також не по соб. Вбивство гберлнга не могло не визвати вдгуку в хнх душах.

О, Сарне! Що ж це за свт такий, коли вбивця (а я саме вбивця, хоч як приховуй те вд нших) прагне справедливост, бо незадоволений дями тих, хто мав би дбати про справедливсть, а замсть того вбива без докорв сумлння!

Мене все ще трусило вд роздратування. Але, - повторював соб, - вже щось зробити було запзно! А крм того, чеснше б було доркати за свй довгий язик. От навщо повдомив тому Солодову про те, що Сот перевозив незнайомцв? Га?

Якийсь час мом першим бажанням було кинутися навздогн за загоном Чаруши. Перебити х всх, хай йому грець! Але твереза частинка розуму просила дослухатися мудро поради ельфа.

вона, здаться, перемогла.

Я пшов за будиночок. Знайшов тло Сот бля кущв бузини. Його оч вже заволоко туманною плвкою. В мохнатй руц блиснула якась рч... Я нахилився та витягнув вже з холодно долон сталевий гачок.

Ззаду пдйшов Першосвт. Вн розгублено втупився на мене.

Я знайшов бля стни стару лопату та почав копати могилу. Чекати, коли про гберлнга подбають водяники, не збирався. Згодом до мене долучився Першосвт.

Десь за годину ми покнчили з похоронами. Я трохи заспоковся та вдставивши вбк лопату кинув свом товаришам:

– Гаразд, чого сидимо? Рушимо, як домовлялися - на мсце сутички з невдомим спостергачем.

Ми вдносно швидко збралися та похали до пдлска. Я знайшов стару стежку, вже за пвтори години наш загн був на галявин, але тла тут вже не було. Горле дерево, яма - це , а ось нападника... врнше його частин - жодно.

Стояна зскочила з коня, присла до земл й довго розглядала слди навколо ями.

– Тут било пяцйора, - згодом сказала вона.
– Кожни важив пудов па пяць... Прийшл йани з паувночнага увсходу, преч з той гушчар. Забрал цла пансл яго... у тим напрамку.

Друдка встала пшла напвзгнувшись до кленв, листя яких вже почали мсцями жовтти. Майже не дивлячись до нас, вона голосно промовила:

– Мяркую, што гета било сйоння ноччу. Йани пансл цла забтага з сабою...

Тут Стояна чомусь зупинилась, рзко обернулась та втупилась прямо в мене, наче на щось очкуючи. Я зрозумв це по свому: злз коня, витягнув лук, накинув тятиву та вирушив за друдкою. Першосвту та Бернару наказав взяти коней за вузду та вести з собою.

– Дивиться уважнше!
– промовив вн.
– Можливо тут ще хтось вештаться.

Йшли ми з Стояною абсолютно мовчки, не перемовляючись навть по справ. Двчина нагадувала свою помчницю рись, настльки була верткою та швидкою. Пролазила пд глками, крзь кущ - отже довол легко пробиралася лсом. Я ж ледь встигав за нею. Що до Бернара та Першосвта, то не оглядався на них. Врешт-решт, вони не маленьк, не заблукають. Мен зараз важливше знайти пдручних Дедяти. Сподваюсь, що нападник все ж був з його людей.

Десь за годину ми перетнули Сврйський тракт - вимощену добротним каменем дорогу, що тягнулася широченною стрчкою на пвнч, аж до Вертишських порогв. А потм, вглибившись крокв на сто в сусднй лс, виршили зробили привал. Дочекавшись ельфа та Першосвта з конями, сли пости. Вогнища не розводили, щоб не викликати зайво уваги.

– Як вважаш, чи далеко та п'ятрка могла вдйти?
– спитав я у Стояни.

– Думаю, дальока, - вдповла двчинка. тут раптом вона завмерла, напружилась, втупившись кудись в хащ лсу.