Частина друга
Шрифт:
Ми тут же схопилися за зброю, очкуючи вд друди якихось пояснень. Вона лише тихо пошепотла, що з боку зароств ожини, котра встеляла невеликий схил пагорба, хтось йде.
– Крадзецца, - повторила вона, пднмаючись на ноги.
Я приказав Першосвту обережно перебратися лворуч та заховатися за маленькими соснами. Бернар залишився бля коней, а я з Стояною пройшов крокв зо двадцять та ми розташувалися у густому чагарнику.
Чекати довелося пару хвилин, коли нарешт побачили молодого хлопця, який дйсно крався крзь кущ ожини, при тому з опаскою озираючись на вс боки. Нехитрий одяг, простий лук та короткий меч робили незнайомця
Я чув про таку рч. Це жахливе татуювання робили соб вдчайдушн бандити, з так звано "вольниц", причому навмисно, щоб пдкреслити свою належнсть до злодйського племен. Мен, звичайно, це було не зрозумти, але подбний факт в Лз закрпився з давнх часв. Вони виступали проти будь яко влади - чи то мперсько, чи то лгйсько... церковно або язичесько...
ось побачивши цього незнайомця, я раптом зрозумв з ким ми будемо мати справу, ким може насправд виявитися Дедята Гнильський.
Вольниця... Вона, як та зараза на тл людини. Так, принаймн, про це явища казали у столиц. Правда, не так голосно, як, скажмо, про той же Мський приказ, який частенько звинувачували в "грабунку" населення. Бльшою частиною, люди, котр вдносили себе до "вольниц", мешкали на Ельджун - захднй частин Свято Земл. Це край Вльних Торговцв, дезертирв та тих, хто вкусив свободи, тепер не хотв жити пд тиском будь яко влади.
дивлячись зараз в розфарбоване обличчя незнайомця, я раптом пригадав, що вже дещо подбне бачив... Перед внутршнм поглядом вставали туман картинки якогось мста... чи поселення... Бля колодязя стоять дво... чи н - тро чоловкв... з такими ж татуйованими обличчями, шиями та руками...
Що ж те? Сон? Марево? Навювання?
– питаю себе, няк не можу пригадати.
Раптом в голов сплило - "порт Такалк". А н про нього не так давно казав Жуга сав? Вн тод ще дивувався загару на мой шкр та припустив, що я мг його отримати на Ельджун... в порту Такалк... Невже оц спогади звдти? Якщо так, то чому я там вештався?
Додумати про це не встиг, бо розум вимагав повернутися до незнайомця, жалячи мене думкою про небезпеку.
Чолов'яга рухався досить спритно. Вн би так з часом пройшов повз нас, навть не помтивши засдку, але кон, бля яких чергував ельф, голосно храпнули. Незнайомець раптово завмер, розшукуючи очима джерело звуку.
Я обережно взяв в руки глочку та рзким рухом кинув вбк кущв. Але розтатуйований чолов'яга повернувся не до них, а чомусь прямо на нас. Не дивлячись на вдстань, його колючий погляд впився прямо в мою фгуру.
Навть не враховуючи те, що у мене в руках був стиснутий лук та заготовлена стрла, хлопець не став давати драпака, а напроти - витягнув меча та ршуче рушив на нас. все робив мовчки, спрямовано... Отже, парубок явно не з боягузв.
Я сподвався, що Першосвту вистачить розуму не вистрибувати з засдки. накше бандит мг передумати нападати на мене, от тод прийдеться ганятися за ним по лсу.
Хлопець був важче мене та трохи нижче. Судячи з грацозност його рухв, вн вмв битися не за правилами. Дистанця мж нами скорочувалася, а я все ще не виршив, як мен дяти. Хапатися за меч чи стрляти з лука?.. Бажано б було не вбивати незнайомця, а захопити живцем, щоб спробувати розговорити й з'ясувати що до чого.
Спробую його подратувати.
– Ще
крок, - рявкнув йому, - влуплю тоб прямо промж очей!– Попар соб качана!
– крикнув той у вдповдь, починаючи стрибати збоку-вбк.
Я спустив тятиву, намагаючись не влучити в незнайомця. Хлопець легко ухилився, продовжуючи стрмко наближатися.
– Не чпати його!
– сердито пробубонв я Стоян, натякаючи на блискавки.
Друдка все ще лежала за пагорбом нападник дос не помтив. Я вдкинув лук, витягнув сакс та фальшон готуючись до бою.
Пара секунд ми вже стояли один перед одним. Я стрибнув до супротивника, вн миттво атакував одночасно намагаючись витримати зручну йому дистанцю. Ми закружляли, наче в танц: випад-ухил, пдкат-вдскк, фнт. Знову випад.
Здаться нападник вже докумекав, що перед ним не якийсь дурень з зброю. В його погляд вдобразилася невпевненсть.
Тут з кущв тихою тнню пднявся Першосвт. Вн досить швидко наблизився, прикриваючись стовбурами дерев, , дочекавшись зручного моменту, вискочив за спиною мого супротивника. В наступну мить на голову чолов'яз опустилося здоровезне кулачище.
Мен здалося, наче щось хруснуло, незнайомець мшком звалився на хвойну пдстилку. Вн тут же спробував було пдвестись, але я добавив йому рукв'ям фальшону по тм'ячку.
– Все! Готовий!
– якось радсно промовив Першосвт. На його обличч розтягнулася задоволена посмшка.
Ми вдтягли тло до коней та поклали його на галявин.
– Зв'яжемо його, - наказав я, але Бернар промовив, що б не квапилися.
Вн присв бля хлопця та взяв його за лву руку. Клька секунд ельф сидв з заплющеними очима, бурмочучи щось на по ельфйськ.
– Все, вн нкуди вже не втече, - повдомив паладин.
– Тепер буде, як шовковий.
– Ти мене часом дивуш, - зауважив я.
– Аж-но не вриться, що ти паладин Церкви Свтла.
– Та вже як ти мене дивуш!
– вдмахнувся ельф.
– До реч, нам все ж сьогодн пощастило, не дивлячись на скептицизм Першосвта.
– Не розумю, як ти мене тльки-но обзвав, - роблено насупився ггант, - але ми ще не знамо, з ким мамо справу.
Я з Першосвтом тим часом спробували усадити безвльне тло пд деревом.
– У нас, - продовжував дловито казати хлопець, - зазвичай у таких випадках кажуть: "Не кажи гоп, доки не закнчив оздоб".
Ельф стримано посмхнувся та чомусь поглянув на Стояну, котра якось розгублено тупалася на мсц.
– У мене нод складаться таке враження, - задумливо промовив паладин, наближаючись до мене, - що у тебе, Боре, або дуже добрий Покровитель, або... або оце ось неабияке везння... чи удача... збг обставин... все це - нщо нше, як твоя манпуляця.
– Тобто?
– Наче ти сам пдлаштовуш щасливий результат свох, м'яко кажучи, пошукв та мандрвок.
– Скажеш ще!
– вдмахнувся я. А сам чомусь напружився.
Удача... збг обставин... Не скажу, щоб мен завжди щастило... однак щось в тому всьому було... Можливо, справа дйсно в Покровител... в Арз...
Що там розповдала Анастася Яхонтова, друдка з табору на Тамничому остров? Я спробував пригадати: "Випадковостей не сну... вдчуваш яксь змни в соб... за тобою стоть велика сила..."
– Що ти там бурмочеш?
– раптом спитав Бернар, покладаючи свою руку на мо плече.
– Та нчого!
– вдмахнувся я, знову подумки даючи соб ляпас. Це ж треба почати вголос розмрковувати... От дурна звичка!