Частина друга

Я нервово затупався на мсц, а потм бльш-менш вдверто промовив, звертаючись до ельфа:

– Якщо буди вже чесним перед самим собою, то весь цей свт таке соб пдлаштування для чихось забаганок.

– Не зовсм тебе розумю, - Бернар навть згнув сво брови дугою.

– Я кажу про штучнсть Сарнаута. Вс ж знають, що його створив бог Свтла, а значить наш свт щось на кшталт якогось виробу... Горщика, залзного серпа, будиночка... От скажи, друже, хба б подбн реч насправд в цьому свт снували, не приклади ми до них свою руку?

– Хм! Це довга тема для розмови, - задумливо пробубонв Бернар.
– Деяк мудр голови, до реч, запевняють, що штучно зроблена рч - це свого роду люзя, яка народилась в наших головах.

– лю... Що?

– Химера... мраж... вигадка... Творячи будь-що, навть випкаючи той же хлб, або куючи цвяхи чи голки, ми уподбнюмося богам. Беремо дею, котра живе десь в свдомост, та надамо й матерального вигляду. Ось так, Боре!
– стримано посмхнувся ельф.
– Думки та мр - велика рч. Мж ншим, ти нколи не задумувався над тим, до чого вони призводять? Як часто вони змнюють Сарнаут? Врнше те, що вд нього залишилось... А можливо, оц залишки - алоди - той же результат чийогось невдалого акту "творення". Га?

– Не тльки ми щось будумо та створюмо, - промовив я.
– Взьми павука, який плете дивовижне павутиння... Або бобрв, котр перегороджують рчку греблею, щоб створити тиху затоку. Мурахи в лс будують величезн мурашники.

– Ну, в цьому також щось ... Я ж казав, що це тема для довго розмови... Проте, особисто я вважаю, що треба бути обережним з свом "пдлаштуванням", бо можна легко втопитися у рках власних люзй.

Чесно кажучи, я не зовсм зрозумв останн. Але вступати в перемовини зараз було не на час.

Ми вс учетвером розташувались навколо непритомного чоловка та стали чекати. Пройшло якихось пару хвилин вн тяжко застогнав. Насилу пднявши голову, незнайомець втупився прямо перед собою.

– Питай, - неголосно сказав мен Бернар.

– Як тебе звати?
– схилився я над полоненим, а сам все ще тримав сакс про всяк випадок.

– Прозор... на прзвисько Вечр, - якось мляво вдповв хлопець.

Я глянув на ельфа. Той пояснив, що цей Прозор, наче спить.

– У нього зараз такий стан... безвльний, - додав Бернар.

– Хто ти?
– я знову звернувся до хлопця.

У вдповдь пролунало, щось не дуже зрозумле, прийшлось повторити питання. Першосвт нахилився ближче, повернувся вухом, а за мить "переклав":

– Вн каже, щось про Дедяту. Буцмто, його людина...

– Ясно, - хоч я це сказав, проте не мг не дивуватися вдач. Ми довол швидко вийшли на слд Гнильского. Або той в край необережний, або сам боги нам посмхаються. - Скльки людей у вашй банд?
– прямо спитав я у Прозора.

Той пдняв голову подивився на мене. Врнше, якось крзь мене. Його оч були, нби у п'янички. Хоча з ншого боку вд мене не сховалося те, як внутршньо Прозор намагаться боротися з тим, щоб не вдповдати нам.

– Смнадцять людей, - сказав вн, все ж не впоравшись з магю Бернара.

Чолов'яга раптом спробував пднятися, але тло його не слухалось, вн звалився на землю, при тому голосно охаючи.

– Ви не розумте, з ким зв'язалися!
– промовив Прозор, вдпльовуючись вд хво, яка потрапила йому в рот.
– Дедята вам покаже...

– Покаже, покаже, - захитав я головою.
– Бернаре, вн, здаться, вже розбив тво магчн штучки.

– Мцний хлопчина, - погодився ельф.
– Але не настльки, щоб побороти закляття.

– Собаки!
– а дал посипалася купа лайки. Прозор деклька секунд злобно шипв, а потм знову спробував пднятися, наче натякаючи ельфу, що вн не збираться здаватися.

– Дедята вас на ремен порже!

– Послухай, Прозоре, - почав паладин, абсолютно безстрашно сдаючи бля тла, - якщо ти не станеш вдповдати, то цей хлопець, - тут Бернар кивнув на мене, - сам тебе на ремен порже. Уж повр, вн на те здатний!

Бандит посмхнувся хрипко розсмявся:

– Якщо я вам хоч слово скажу, то мен прийде кнець. Дедята не проща зрадникв. Так що нема рзниц, хто першим почне лезом по шкр бавитися...

– Якщо так, то чому б тоб не вдповсти на наш запитання?
– наполягав я, взиваючи до розуму Прозора.
– Так хоч якийсь шанс вижити...

– Йди в дупу! Я не якийсь пацюк, щоб видавати свох.

– Тю! Тебе ж без цього будуть вважати зрадником.

– Чому це?

– Бо я м скажу... твому Дедят... Зустрну, та передам привтання вд Прозора... вд тебе... Як там у вас за зраду наказують? Обезголовленням?

– Ну точно не острогом!
– кинув у вдповдь Прозор.

– Ти сам тутешнй? Чи з ншого алоду?.. Та припини приндитись!
– я присв бля голови хлопця, намагаючись бути бльш чемним, щоб визвати вдповдну вдвертсть.
– Не хочеш казати про Дедяту, давай побалакамо про пусте.

– А навщо те тоб?

– Полюбляю базкати, - весело пдморгнув я.
– Так ти звдки?

– З Прихожанв, - псля деяко паузи сказав Прозор.

Це була слобдка бля Новограду. Ще з часв побудови столиц тих, хто прибував на алод для постйного проживання, частенько селили в пвденно-схднй частин мста. Воно згодом стало прозиватися Прихожани. Взагал, це невеликий райончик, зараз вн частково "врос" в Медове передмстя.

– А що тут, в Заозер', робиш?
– спитав я з нудьгуючим виглядом на обличч, наче мен це дйсно не цкаво.

– Ягоди збираю!

– Ага... саме це я подумав... Давно з Ельджуна прибув?

– Давно, - бути вдвертим Прозор явно не хотв.

Вн щось тихо пробубнв, здаться чергову лайку, а потм вдвернувся в нший бк. Ну що ж, спробую його вразити.

– Знате, друз, що означають татуювання на його обличч?
– спокйно запитав я.
– Н? Так я поясню... Ось ц дв довг спрал говорять, що вн двч ткав з острогу. Павутина на пдбордд вказу на те, що вн уб' будь-кого, хто хоч щось скаже або, не дай Сарн, криво гляне в його бк. Ось чому вн кинувся на мене... бо побачив виклик... якби зараз випав шанс, Прозор убив би мене... нас... як безлч разв до того вбивав нших. до реч, без жодного докору сумлння. Це як пити дати! Недарма на його горл "живе павук". Ось вн!
– я рзко повернув голову Прозора обличчям до свох товаришв, та тицьнув пальцем в горло.

– Овва!
– здивовано вигукнув Першосвт.
– Звдки так знання?

Чесно кажучи, я сам цим запитувався, але в голос сказав наступне:

– Звдки дзнався, там вже не роздають!

Прозор глухо захрипв та знову спробував пдвестись. А може хотв кинутися на мене. Але вкотре у нього нчого не вийшло.

– Ми нчого вд нього не доб'мося, - заявив я.
– Це марна трата часу. Пропоную продовжити пошуки.

– А з м што?
– запитала Стояна. Вона також здивовано погляду вала на мене, наче до цього нколи не бачила.