Современная проза

Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум умiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м’язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився…

„Пробачити“ — ми повинні, а ось „забути“ — нам категорично ЗАБОРОНЕНО. Якщо забудемо, то втратимо і наше минуле, і нашу особистісну самоідентифікацію. …Але треба спрямувати наш погляд у майбутнє. Спробувати побачити наше „Завтра“. Спробувати зрозуміти, чи зможуть біди і жалі, пережиті „Вчора“, забезпечити нам краще взаєморозуміння в наступаючому „Завтра“, щоб не повертатися до того, що робили ми в минулому. У це я вірю. Вірю, що історичні образи — чи то цілих народів, чи то окремо…

З часом у хатi Куричiв оселилися крiсла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вiкiнг»… Сусiд-художник розповiв Iгоревi, що спiлка народних майстрiв готується до виставки i запрошує до участi не лише спiлчан. Курич зважився показати останнi роботи: чотири масивнi зручнi крiсла з високими спинками та рiзьбленими бильцями. Кожне вирiзнялося серед братiв якоюсь деталлю, а усi разом називалися «Хто в домi господар». Стiльцi Курича стали подiєю на виставцi. Про автора та його роботи писали газети, з…

— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю. — Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б. — А я вас ніколи й не запросив би. — От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний. Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією,— я одержав «Пізнє середньовіччя». А що чергувала вона до закриття бібліотеки,…

28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 Іздрик …

«Віталік, де ти був?» — запитує симпатична сусідка з дев'ятого поверху, імені якої не знаю, зате пам'ятаю, що вона непогано грає на скрипці. «Блукав. Місто дуже гарне». Вона бере мене за руку й вигукує: «Господи, він весь промерз, ходімо до нас», — тягне за собою в рекреацію, де у повільному танці плавно дрейфують до тридцяти душ. Підводить до двох зіставлених у вигляді пеналу столів, на яких стоять відкриті пляшки спиртного і тарілки з нарізкою сиру, ковбаси, шинки, квашеними огірками, помідорами.…

Четверте місце в купе після Львова вільне — там зійшов підполковник у відставці, котрий до Чортополя не збирався — і слава Богу. Після нього на столику залишилися «Правда» і «Красная звезда», учора він пропонував усім грати в дурня два на два, але ти, Хомський, пішов до вагона-ресторану, де замовив обід і розглядав з вікна понуру російську рівнину. А тут, у нас, уже майже літо, Хомський, вишневий квіт осипається на молоді трави, гори чимраз вищають, з лісів пахне листям і джерельною водою, ревуть…

Той, хто йде, – він прожив у самому кінці цієї вулиці своє не бідне подіями життя, – завжди носив Замарстинівську з собою. Він її відчував, як гарний водій відчуває, не звертаючи на це свідомої уваги, габарити своєї машини, заздалегідь знаючи, в яку браму вона в'їде, а в яку – ні. Обличчя того, хто йде, було затулене від неба крислатим шкіряним капелюхом коричневого кольору. Із-під капелюха на плечі опускалося довге волосся з сивиною. Усі інші деталі можна б і опустити. Хіба що високі, на вигляд…

– Каріна Левицька, якщо я не помиляюсь? Чоловік випромінював непідробну дружелюбність, і мене трохи попустило… Втім, сліди злочину на блискучих кахлях та його черевиках красномовно свідчили про незаперечність факту його скоєння, і докори совісті подвоювались з усвідомленням непристойної тактовності потерпілого. Авжеж надертися публічній людині в публічному місці – неприпустима помилка. Звісно, я не промовила це вголос, а натомість, взявши себе в руки, з усією зібраною абияк до купи гідністю, як…

З-за рогу хати вискочило мале веснянкувате дівченя в зелених шортах. Побачивши мене, воно почервоніло, мов помідор в оранжереї, і стало, як укопане. Недогризений "Карабас-Барабас", чи то "Русалонька", чи, може, й "Журавель" полетів на землю, а я підійшла до малої. Довго розповідати скільки ми мовчали, наче понабирали до рота води, поки вияснилося, що її звуть також Віка, як і моє "янголятко". Це дещо потьмарило мій настрій, але коли я подумала, що називатиму її Вікушка, а не Куська, то це не матиме…

Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається? Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися. Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.…

Однак, попри все, двері свого офісу іміджмейкер відчинив традиційно о 9.30. А вже за 10 хвилин він, немов солдат почесної варти, ритуально міряв кроками офісну кімнату і урочисто диктував помічникові чергову главу для майбутнього бестселера «Искусство имиджмейкерства». Його асистент Артурчик – лисуватий білявий молодик, – ніби іграшковий зайчик, двома вказівними пальцями голосно, але досить вправно, барабанив по клавіатурі комп'ютера: «…Серьезной проблемой в работе современного имиджмейкера…

Я вышел в коридор. Здесь было светло; солнечные лучи, пробираясь сквозь пёстрые стёкла окон, разноцветными зайчиками играли на стенах и полу. Спальня для гостей находилась прямо по коридору, и я, кое-как передвигая ноги, поплёлся к двери. По пути я рассматривал фотографии, что висели на стене. В основном это были семейные фото, но здесь присутствовали и совместные фотографии Джеймса и Хэйзи. Мне никогда не нравилось смотреть на эти фото: улыбки на лицах Джеймса и Хэйзи были какие-то неискренние.…

С. Прегл «Гении без штанов» ГЕНИИ БЕЗ ШТАНОВ 1 — Кто, я? — спросил Ленарт. — Да, ты! Думаешь, что я не в себе и просто зря сотрясаю воздух? — вопросом на вопрос ответил малолетний N.N. Ленарт еще не был с ним знаком, не знал о нем ничего, кроме тех сведений, которые получил от криминалистки с ближайшего поста полиции. Однако все это выяснилось гораздо позднее. А в тот момент к Ленарту, впервые пришедшему на площадку перед большим городским…

Я пока не пропустила ни одной, но хожу сюда вовсе не ради его наставлений и глупых шуточек. Этот небольшой зрительный зал для меня – полигон. Я шаг за шагом отвоевываю территорию, которая еще недавно была для меня недоступной. Зобак выступает здесь каждую неделю, видимо, пансионат закупил у него оптом целый цикл. Иногда ему по дружбе ассистирует Сарит, здешний психолог, но чаще, как сегодня, медсестра Сильвия. На своей первой лекции доктор заявил, что будет считать свою работу успешной, если каждый…

Сергей меня возбуждает намного быстрее, чем в первые разы. Не знаю, с чем это связано, возможно с тем, что наша влюбленность окрепла привычкой и боязнью друг друга потерять. Все же наши отношения начинались не совсем стандартно. Да и разве можно любовь подогнать под образец. Сейчас я стою перед зеркалом и привожу себя в порядок, поглаживая свой заметно округлившийся животик. Третья беременность и третий ребенок. Кто он — мальчик или девочка — я пока не знаю. Для меня это не имеет значения, мы…

— Альбус, — наклонившись над столом, к нему обратился Барти Крауч, назначенный министром одним из устроителей Турнира. — Пора начинать, мне кажется. — Да-да, — согласился Альбус (задумавшись, он и не заметил, что в зале уже доели десерт) и сделал знак Минерве. Она кивнула и постучала вилкой по бокалу, привлекая внимание. Альбус поднялся из кресла. — Вот и настал момент, которого мы все так долго ждали! — провозгласил он, подходя к Кубку огня, стоявшему перед преподавательским столом на табурете.…

Никакая часть данного издания не может быть скопирована или воспроизведена в любой форме без письменного разрешения издательства. Переведено по изданию: Lewi D., Morgan J. A Dog Called Hope: The Wounded Warrior and the Dog Who Dared to Love Him Damien Lewi , Ja on Morgan. — London: Quercu , 2017. — 400 p. Публикуется с разрешения The Peter Fra er and Dunlop Group Ltd и The Van Lear Agency LLC Перевод с английского Ирины Серебряковой Фотографии любезно предоставлены Джейсоном Морганом…

А чайник все свистел… * за два дня до этого. Азкабан является самой защищенной тюрьмой для волшебников, преступивших закон. Не было еще ни одного заключенного, который смог бы сбежать из нее. Хотя, стоит признать, дело было даже не в уединенном местоположении, и не в том, что над тюрьмой был накинут антимагический полог и глушил как беспалочковую магию, так и стихийные выбросы (довольно частые даже у взрослых волшебников, если приходилось иметь дело с реальной угрозой жизни). Вся проблема…

Виктор опять начал дремать и, похоже, успел даже заснуть. Он этого так и не понял, поскольку из дремоты сразу куда-то тяжело провалился. Автобус резко затормозил и встал на обочине. Впереди вполголоса заговорили. Какой-то невысокий лысоватый мужичок что-то выяснял у водителя. Виктор никак не мог до конца проснуться: перед глазами стояла мутная белесая пелена, — и не мог понять, о чем идет разговор. Опять включилась соседка. — Ленк, а, Ленк! Чего он? — Да сел…