Современная проза

Я колись вичитала дивовижний факт, щоправда, він стосувався іншої рідини — вина: коли на лозі визріває виноград, вино, зроблене з нього і заховане в погребах, починає «грати». Вичавлені, переброджені, заховані в пляшки часточки того, що було живою ягодою, ще зберігають пам'ять про те, як сонце щодня…

— Ім'я,— відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Берретт. — Пишеться так само, як прізвище поетеси [2] ?— жваво поцікавилася вона. — Так само,— підтвердив я.— Тільки ми з нею не родичі. Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого:…

Згадавши про батька, Іван подумав, що таки треба відгукнутися на мамин поклик. Відгукнутися й неодмінного спитати про батька. Чогось йому здається, що мама знає, де батько тепер. Іван підвівся з колоди, на якій сидів і споглядав подвір’я, щоб іти до мами, та мама його випередила. Вона з’явилася з-за…

Хоть я и не питала иллюзий насчет Энтони, понимая, что мы с ним не пара, все же одному богу ведомо, сколько времени я провела у телефона, выплакивая душу своим подругам. И ведь ненавидела урода так, что швыряла его барахло для подводного плавания через всю спальню. Но никогда в жизни мне не хотелось…

Голос Омеляна Косопизда.  Скількі тєбя ждать можно, курва! Голос Харитона Уйобищенки.  Знов макарони, блядь! Голос Альфреда Юхимовича.   А бацили шо нема? Голос Назара Сивухи.  Та не чавкай, ти - чучундра! Голос Магарича чавкає. Деякий час з вагону долинає тільки чавкання, стукіт алюмінєєвих…

Дівчина, що бігла, ставала все більшою й більшою. Вона доростала до висоти дерев, її руки простягалися над парком-лісом, а поли пальта ставали хмарами. «Ідіотське прагнення до красивості, — подумав він. — Я ніколи його не позбудуся. Навіть перед смертю. Воно мов той нав’язливий пес у реп’яхах,…

По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки. Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може…

- О, я! Данке (О так! Дякую), - озвешся ти, вiдповiдаючи мiцними обiймами на її поцiлунки. Ось i твоя кiмната. «Вау!», - вiдзначиш подумки, а вголос захоплено промовиш: - Вi шон! (Як гарно!), - розтягуючи слово «шьо-о-о-о-он» саме так, як це роблять нiмцi. - О! Iх бiн фро, дас…

Голос Омеляна Косопизда.  Скількі тєбя ждать можно, курва! Голос Харитона Уйобищенки.  Знов макарони, блядь! Голос Альфреда Юхимовича.   А бацили шо нема? Голос Назара Сивухи.  Та не чавкай, ти - чучундра! Голос Магарича чавкає. Деякий час з вагону долинає тільки чавкання, стукіт алюмінєєвих…

Особливо гарною була пара Окунь – Жабов на футбольному полі. Сашко завжди грав попереду, а дружок його, як дуб, стояв у центрі оборони. Пройти Модю було майже неможливо, а паси він видавав, як на блюдечку. Футбольна команда села привозила головам кубок за кубком. Не сварилися хлопці – ділити було нічого,…

Слою «труп» негайно зворохобило його уяву, і старий знову заходився розмірковувати вголос. — А уявляєш собі мій похорон? У розквіті віку? Якщо вже говорити про квіти, то знаючи твоїх батьків, можна здогадатися, що від них я їх точно не дочекаюся. Ну, хіба якогось гарненького букетика від тебе, — визнав…

Він саме зібрався переступити поріг, навіть підняв ногу — ліву, яка ось-ось мала зробити крок, — коли раптом побачив його. Він сидів перед його дверима, на відстані, меншій ніж двадцять сантиметрів від порога, у блідому відблиску ранкового світла, що пробивалося через вікно. Він спирався червоними пазуристими…

Олег Петрович замовк, світячи білозубою посмішкою у бік чоловіка в темному пожмаканому костюмі, що з якоюсь тваринною насолодою колупався в носі. Чоловік прибрав руку від обличчя і зацьковано обдивився довкола. Він мовчав. Так минуло кілька важких хвилин. – Отже-отже! Степане, якщо ви не хочете говорити,…

На пальцях були маленькі нігті, сильно підточені, бо вона їх гризла. І все йшло так добре, як колись. Софійка довго спала тими днями, бо не мала чим зайнятися. Від останньої ексгібіції пройшло більше місяця, а вона ще не разу не сідала та не малювала. Проте щодня спостерігала за зеленим миготінням.…

Трилер по-американськи, або Історія про інтелектуальну власність 25 березня,1993, Вашингтон, Міжнародний валютний фонд, художня виставка – Оце так успіх! Неймовірно! Невже ваша країна має семитисячолітню історію? Трипільська культура? Що там етруски і шумери… Назавтра заплановане інтерв’ю…

«Швидка»! Це «швидка»?! Негайно приїжджайте. Я помираю. Ой! Ой, мені погано. Мені так погано. Що болить? Та все болить… Та ні, ні, я сьогодні ще не викликала «швидку». Та це було вчора звечора. А сьогодні ще ні. Ой! Ой, помираю… Приїдете?! Приїжджайте! Самі муки. І чого я так мучуся? І чого? Хоч би…

Мама Сарони виховала чотирьох дітей. Батько багато років тому поїхав на заробітки за кордон, звідки надсилав їм листівки та гроші. Дитячі спогади Сарони, пов’язані з батьком, схожі на старі світлини, зображення на яких з кожним роком стають все більш розмитими і вицвілими, зате чіткішають і сильнішають…

Дарина мало знає про все, що навколо – яке воно насправді. Іноді їй здається, що інші знають не набагато більше. Люди здаються їй загадковими. Те, які вони насправді, можна дізнатися, заглянувши всередину. Дарина не знає, що у них усередині. А того, що ззовні, вона не може розгадати. Дарина намагається…

І наш головний герой, підкорюючись погрозливому голосу, за мить опинився у невеличкій кімнаті, що більше скидалася на третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі. – Тут вам і смерть, – пролунав голос невідомо звідки, у кімнаті загорілося верхнє світло, і наш головний…

– Я не хочу більше з тобою розмовляти! Чуєш, не хочу! Усе! – Роздратовано пролунало в слухавці. Та «не хотіла» вона недовго. За хвильку я почув її знову. – Який же ти козел! А вибачитись не хочеш? Тобі що, реально все до лампочки? – Ну, це вже знущання. Ти ж щойно казала, що не хочеш зі мною розмовляти.…