Проза

— Іди! За цими словами щоки його звисли і зморшки нещад но порізали чоло. Він глибоко зітхнув, мов хотів набрати в легені назавше повітря і вже не дихати. Прокіп хитнув головою. — Коли? — Завтра вночі. Мати повернулася з червоними кулястими баклажанами. * * * Увечері Тарас, замішавши коням, вийшов у садок і схилився на тин. Вишня поклала йому на бриль білі пелюстки. Біля крамниці Споживчого Товариства бавилась дітвора. Вереск її лунав понад річкою. Тарас підвів голову…

За чверть години все стихло. Осівся пил, і стомлені козаки, обливаючись потом з утоми і сонця, злазили з коней та серед одтятих голів і пошматованих тіл, з лайкою й бійкою роздягали тих, хто лишився живий. Врешті вони погнали їх перед себе, сю юрбу людей у брудній білизні, що сунулась одностайною купою, мов понура отара запилених овець. Годин зо дві плентались вони до незнайомого міста, а там їх загнано у казарменний двір. Незабаром виїхав до них верхи генерал, командир добровольчого полку, що…

Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував - виряджених на села партійних робітників, радянських службовців, селян, селянок, навіть дітей - і всім вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози. Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, в глибинах душ мали іскринки його очей, і в ухах їм жили його слова. Ніхто, врешті не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його тільки на великих…

— Будемо штрафувати, — сказав голова ЖК, відсуваючи від себе теку. — Будемо штрафувати за куріння. Так, по-вашому, кухні зовсім не треба було будувати? Або, як ви радили, викинути п'ятнадцять тисяч на при будову, щоб зберегти просторішу канцелярію? Ех, хоча ви, можна сказати, радянський інженер, а в громадській справі не туди дивитесь. Так, так, за дрібниці чіпляєтесь, формаліст ви, товаришу Слуцький, скажу просто. Якби вас слухати, ми б к чорту зірвали громадське харчування. Тридцять тисяч заощадили…

- То йди собі й ти за ним, про мене, й світ за очі. Од тебе ніколи не почуєш ні ласки, ні доброго слова, - каже старий. Ото одяглися брати та й пішли собі в світ шукати долі. Йдуть вони день, вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були написані верcтви. Як тільки вони дійдуть до стовпа, Юрко здіймає шапку та й кланяється до стовпа. - Нащо ти кланяєшся стовпам? - питається в його Улас. - А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, - каже Юрко, - бо як будеш…

Нитка вже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну, та нічого — розсотуй далі. Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в'ється в небо, стає менше та менше. — Телеграму давай! Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку і підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює — і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: «не пускають!». Але тут треба шарпнуть нитку. Вітер знов…

З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пра­лісу в його глибінь. Тут і не виглядало буденно. Навкруги пакувала незвичайна тишина. Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з попуканої кори дерев твердла на воздусі й наповнювала його своїм запахом. Високий мох не давав легко хо­дити. Коріння дерев, грубе, немов рамена, виринало гадюкою з моху, тверде й упряме, сплетене одне в друге, тягнулося дивоглядними перснями в глибінь лісу, котра, сповита…

Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене. - Як зовешся?! - гримнув. - Так і так, - кажу. - На, - крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт. Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати. - Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі! - Чому ні, - каже, - прочитаю. Та і став читати. А я слухаю. - «Братику мій…

От по снi­гу ри­пить пруд­кая, сла­бая, не­пев­ная сту­па, две­рi у хат­ку вiд­чи­ня­ються - ма­ти прий­шла. Во­на прий­шла по­му­че­на, ду­же змерз­ла, - що во­на при­нес­ла? При­нес­ла хлi­ба, кар­топ­лi, а ко­ли ще трош­ки пшо­на на ку­лiш, так вже й хва­литься за­раз дi­тям, що "от, дi­точ­ки, ми со­бi зва­ри­мо ку­лiш", - i усi до­жи­да­ють ку­ле­шу, а Га­ля то вже зав­ча­су си­дi­ти­ме з лож­кою у ру­цi та по­гу­ку­ва­ти­ме "ма­мо!", i по­гу­кує та­кеньки Га­ля, на­че во­на са­ма од­на має…

Мої пристрасті почалися від того дня, коли я в академії, бувши в класі поетики, зіграв Пантефрієву дружину в п’єсі нашого професора Лаврентія Горки «Йосиф Патріарха», і всі після того казали, звісно, насміхаючись із мене, що я випадково народився хлопцем, наскільки добре це в мене виходило. Граючи, я був одягнений у жіночу одежу, і, кажучи по правді, це мене дивно хвилювало, аж я відчував запаморочення, особливо коли декламував: Ні сон, мені жаданий, ні ніч преглибока Печаль цю не знімає.…

Тільки почати було б доречним з самого початку — з імені. Мене звати Дюшею. Дюша — це похідне від Андрія. У дитинстві я деякий час не вимовляв літеру «р», і коли мене питали: як же тебе звати, хлопчику, — я відповідав: Андюша. Моїм батькам, тоді ще закоханим один у одного, це сподобалося, й мене всім, з ким вони мене знайомили, представляли як Дюшу, і ніяк інакше. До речі, про батьків. Мої батьки — вони не дуже розумні, але освічені люди. Тато — диригент у міській філармонії, довгий час їздив…

Вся поверхня води вкрита крилатими мурахами, що наосліп тицькаються в повітря, повзуть по воді, доки не потонуть. Перемішаний з лускою пісок злизує хвиля - тепла, як зпід крану, як чай. Поділ Мріїної сукні змішується з хвилею, піском та лускою. Вона помічає, що чайки кружляють прямо над її головою, а ворони, позираючи скоса, безсоромно підкра даються короткими стрибками до купи ще не чищеної риби. Риба підсихає і на купі, й у мидниці - луска перетворюється на шерхлий папір. Тоді Мрія зауважує, що…

Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь. Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть: - Прийдеш на базар, витріщиш очі,- ото й будуть витрішки. Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу - сердитимуться. Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися. Людей на базарі - тиск: те продає, те купує - кожний заклопотаний. Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки - стражниками звалися), руки за спину позакладав,…

— Щоб вам все було цілком зрозуміло, — сказав юнак, — я почну з самого початку. Він зупинився, немов хотів запитати, чи слід йому продовжувати. — Це було на півдні, в маленькому місті, де море зазирає у вікна будиночків, де в повітрі завжди стоїть запах солі, йоду од водоростей і риб'ячої луски. Ніхто не знав, звідки прийшов у рибальське місто Григорій Матвійович Соболенко, але достеменно відомо, що він був немісцевий. Всі пам'ятали його вже викладачем тільки що створеного в місті музичного училища,…

— Гей, тюльчин флот, тримайсь за берег! — Дивись, в Чорне море занесе!.. Гриша підняв ліве весло і спробував гребти лише одним правим. Човен закрутився на одному місці дзигою. Тоді Скрипка, зціпивши зуби, почав поволі підгрібати обома веслами, всю свою увагу зосереджуючи на неслухняній лівій руці. Повернувся він через годину, вкрай змучений, з палаючими долонями і весь мокрий. — Комарі, — сказав він черговому, — просто ніякого порятунку… — Еге ж, — відповів…

На помостi корабельнiм розгорiлося багаття, то матроси розпалили, щоб закляклi руки грiти. I крiзь мокру снiговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочнiй бiлiй млi; а навколо нього мрiють наче тiнi чорних птахiв - то матроси iтальянськi посiдали у плащах. Тi плащi в Палермi рiднiм грiли так ретельно, щиро, - що ж се трапилося з ними в сторонi сiй бусурменськiй? Пропускають зимний вiтер, наче плетива венецькi, кожна жилочка трiпоче… O, зрадливiї плащi! В…

Християнка (одна з тих, що піддержують пророчицю. Озивається несмілим голосом) Отче, її дитину вчора пан продав якомусь грекові з Коринфа… Єпископ Вмовкни! Великий наш апостол заповідав: «А жінка серед збору хай мовчить». Пророчицю тим часом виводять. Мовчання. Неофіт-раб (підходить до єпископа. Тремтячим від збентеження розпачливо-зважливим голосом) Прости, але я все ж не розумію, як може буть якесь ярмо солодким, а щось важкеє легким. Єпископ Брате…

Я щойно перечитав написане й подумав, що у вас може скластися хибне враження. Насправді це дуже радісна «Прогулянка», справжній гімн людському існуванню. Читайте — і відчуєте. Роберт Вальзер Прогулянка Я маю сказати, що певного погідного ранку, не пригадую вже точно о котрій годині, захотілося мені прогулятися, тож я, посадивши на голову капелюха, вийшов зі свого кабінету, чи то пак кімнати духів, і сходами вниз поквапився на вулицю. Можу додати, що на сходовій клітці я перетнувся…

- Добре, нехай i так буде,- промовив Осел, i з тим розiйшлися. Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звiрину - за годину мав уже щось п'ять чи шiсть штук. Бере те все i волоче до Осла. А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, i насеред луки кинувся на землю, ноги геть вiдкидав, очi зажмурив, язик висолопив на пiвлiктя - сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, ка-нi, сороки,…

Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти: - Дрозде, Дрозде, що ти робиш? - Гніздо в'ю. - Нащо тобі гніздо? - Яєць нанесу. - Нащо тобі яйця? - Дітей виведу. - Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з'їм. - Не їж, Лисику, зараз тебе визволю,- просить Дрозд. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав,…