Проза

- Що тут таке? Що сталося? - питають старі й подають дітям то мушку, то хробачка, що хто назбирав. - Не хочемо мушок! Не хочем хробачків! - Та що вам таке сталось? - допитують старі. - Був тут Ведмідь і назвав нас приблудами ще й наплював у наше гніздо,- кажуть малі Королики. - Невже! - крикнув старий Королик і, не довго думаючи, знявся та й полетів до Ведмежого житла. - Ти, старий Бурмило,- мовив він, сівши на гілляці над Ведмедевою головою,-…

*** І знов рефлексії! Та цур же їм! Се панський спорт! Хай нервні білоручки та пустопляси риються в своїм нутрі, і всяку думку гірш онучки розскубують, і всякий рух чуття жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки! Ми, бра, плебеї, учтою життя не мали ще коли пересититься, гашиш та опій, сім'я забуття противне нам. Нам хочесь жити, биться з противником, нам люба праця, рух, ми хочем справді плакать, веселиться, любить, ненавидіть. У нас ще дух не розколовсь надвоє під корою, традиції не…

Риби, восьминоги, кальмари та інша затята фауна Моря борщів, відповідно, сприймали Єшкілєва за кіркеґорівського блазня, який з'являється на веселому святі Незалежности і кричить про довколишнє рабство. Себто намагається розтлумачити сучасному споживачеві суть літератури, вбраної — якраз на відміну від нього — у блазенські шати спілчанського закрою. І мовить при тому, наприклад, про те, що нехай там які важливі офіційні літературні постанови, але образи і поняття, якими в них оперують, сьогодні видаються…

— Прийняв у хату, як сина, як чесну людину… поїв, годував, платив… Га-а-а!. Щось говорила пані Антоніна, пищала Людя, та Іван вже не чув, знайшов шапку, вхопив машинально з кутка парасольку пана Миколи й вискочив на вулицю. Гострий струмінь морозного повітря… осяяні в домах вікна… чиїсь голоси… дзвінки звощика… стережись!, і він опинився у глухій безлюдній вулиці. Перед очима в нього була простягнена вперед ліва рука пана Миколи і дві червоні смуги на виду — з морозу чи з зворушення, — а в ухах…

«Ага!» Се я сказав? Ні, лиш подумав. Я сів на бульварі, напроти будинку, і дім вороже дивився на мене рядами чорних холодних шибок. Мені хотілось очима звалити стіни, побачить того, за ким курились села, за ким люди, як цьковані звірі, стікали кров’ю. Бо й він, і ті села, люди, я й браунінг були як кільця одного ланцюга. І чим довше сидів я проти будинку, тим більше пекла мене в серці холодна крижина зваги. «Так треба». Се я сказав? Ні, лиш подумав. І знов круг мене люди, знов течія.…

У цьому самогіпнозі небо війни, звитяжне небо непереможного старонімецького бога грому та бурі Тора, здавалося чистим і безхмарним. Тому коли слово «Сталінград» несподівано загриміло з наче ясного неба, то спершу мало хто міг той грім до пуття осмислити. Наступальні дії радянських військ сприймалися як незначне фронтове пожвавлення суто місцевого значення. Як і передбачав в «Оперативному наказі» на зимівлю несхибний геній провидця-фюрера… Того дня, 19 листопада 1942 року, мільйони німців і гадки…

И ето този ден като че ли настъпил, макар и не така, както си го представяли. Не пристигнали други хора, а само един човек, но все пак той бил съвсем различен от тях. Донесъл им го океанът. А този човек им се сторил безкрайно могъщ, щом е могъл да прекоси сам Великата вода. Една слънчева утрин океанът полека, сякаш особено внимателно изтласкал в ниската част на брега странно плаващо нещо. Сглобено от дървета, то цялото било прогизнало и едва-едва се движело, но над него се полюшвало грамадно, необикновено…

Діти вже не билися, матері не бідкалися, що нема й на молоко, а всі дивилися на бабу Летуниху, як на велике диво, якого їм дуже бракувало і яким вона подавала надію, що таки можна піднятися, триматися, хоч не дуже високо, але зібрати весь дух і не впасти, нізащо не впасти: бо ж діти! А діти мусять вірити - їм рости та рости. А медаль вам дали? - садовило бабу на ботсадівську травичку питання котроїсь із мам. - Нема, - і бабині карі очі опускалися з піднебесся в землю, - я ж там мала була. …

— Беріть болоночок, молоді люди, — звернулася до пас жінка. — Чистокровні болоночки, ласкові і потульні. По одній гривні. — Та ні, дякуємо, — відповіла їй Мерічка, посміхнувшись до «болоночок». — Ми хочемо купити ровер. Жінка покопирсалася в кишенях, витягла клаптик паперу, олівець і швидко нашкребла щось, затиснувши олівець лівою рукою. — Це телефон Лесі, власниці, — простягнула вона клаптик Мерічці. — Подзвоніть їй — приїде Уляна і покаже вам ровери. За п'ятнадцять хвилин до нас підійшов якийсь…

Тільки чує — гомін, гуки, Десь мисливські сурми грають, Чутно разом, як собачі Й людські крики десь лунають. Тупотять прудкії коні, Гомін ближче все лунає, З-за кущів юрба мисливська На долинку вибігає. Як на те ж, лежав поет наш На самісінькій стежині. «Гей! — кричить він, — обережно! Віку збавите людині!» Ще, на щастя, не за звіром Гналася юрба, — спинилась, А то б, може, на поета Не конечне подивилась. Попереду їхав лицар, Та лихий такий, крий…

- Я сказаў бы: вельмi прыгожая. - Дапусцiм, калi вам так хочацца... Але як бы там нi было, кавалеры круцiлiся каля мяне роем. Маiм абраннiкам стаў малады амерыканец Джэк Паркер. Некаторыя з французаў, яго сапернiкi, падабалiся мне больш. Яны падзялялi мае густы, умелi дагаджаць, гаварыць камплiменты. Джэк чытаў мала, у музыцы не разбiраўся, прызнаваў толькi джаз i блюзы, а ў жывапiсе трымаўся за моду, як дзiця за няньку. У каханнi прызнавацца не ўмеў, хоць ты яго за язык цягнi. Заляцаўся ён прымiтыўна:…

Так яно i здарылася. Калi назаўтра ранiцай Жан Манье прачнуўся ў поўнай адзiноце, ён адчуў, што сiлы яго пакiдаюць. Хоць Фанi была i бяздушная жанчына, але ён яе любiў. Негрыцянка прынесла яму снеданне - рэдзенькую кашу ў талерачцы, лустачку дынi, i папрасiла грошай. - Дзе гаспадыня, мiстэр? - Паехала. Ён даў ёй пятнаццаць даляраў i падлiчыў, што ж у яго засталося. Даляраў шэсцьсот, нават меней. Можна пражыць месяцы два, нават тры... А потым? Ён паглядзеў у акно. Апошнiм часам, амаль…

Вiдтодi почались поневiряння. Мати забрала його та двох дочок маленьких i, хоч була християнка, подалася в мiсто, що було пiд охороною мусульманського вiйська. Там вони жили кiлька рокiв. Мати з доньками прали для багатих одяг. А потiм дiвчат, тому що вони були християнками, як полонених, правитель узяв собi за наложниць. I саме тодi, десь через мiсяць, цього правителя мiста при виходi з мечетi ножем убив асасин та побiг по мiсту з криком: "Слава Гiрському Старцевi!" До нього боялися пiдiйти. Здаля…

Апошнiя словы Волька сказала гнеўна, гнеў гэты явiўся ў яе нечакана, пры ўспамiне аб гэтым выпадку. Усё гэта было праўда, i тым больш зняважыла высокiя Дзядзюлевы пачуццi. Праз паўгода Волька паехала вучыцца на рабфак, а яшчэ праз паўгода ёй наўздагон пайшла заява аб тым, што яна "лiсiца ў воўчай скуры" i не проста пайшла вучыцца на рабфак, а "пралезла" туды, i калi яна "працягвае" там вучыцца, то "гэта няправiльна", бо бацька яе заўсёды трымаў сытыя конi. "Пад гэтага каня страшна было падысцi",…

Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема. Аби б тільки вони вдвох, то їм ні до чого діла нема: їм і скрізь хмари сонце сяє, їм і під дощем сухо, на морозі тепло, у пустині весело. Мовчать, а один одного думку зна; одному горе – другий точнісінько так же стражда; одному весело – другий усе своє лихо забув. Одному треба ниточку, він рад усю худобу віддати; один захоче що достати, другий турбується,…

І не узяв чорт Харка, Демкового сина. Незабаром, голів через сім, поняв добре і читати, і писати; єрмолой увесь проспіва, стихири усякі, який би то дяк відкіля б то не явився, що хоч починай, а Харко вже й тут: попереду окселентує, а там і пішов сам горою; і переводи виводить і на таке зведе, що хоч би тобі тут п'ять дяків співало, то він усіх зіб'є, замовкнуть, зостанеться один та й докінча, як сам зна. Така-то розумна дитина була. Демко не нарадується. Еге! Так що ж бо: з книжки що хочеш він…

Та Дюдя вже підійшов до хати й діставав ключа з-під каменя, що лежав коло приспи. Не поспішаючи, він одімкнув замка, сховав його в кишеню, одчинив двері і ввійшов у хату. Далі він одшукав лямпу, иохувкав у скло і засвітив ґніт. Востаннє з темряви перед ним народилася його хата. Серед низької закіпченої стелі звисала бантина, на кілку висів висхлий вінчик часнику. Коло розбитого, заклеєного газетою віконця стояв покарбований стіл, і на столі виблиснула бляшана коновка з одкрученим вухом. Зі стіни…

Свою первую « брачную» ночь я не помню. Собрались, выпили, причем хорошо выпили у кого-то на хате. Родители у этого кого-то удачно отсутствовали, нам никто не мешал. Проснулась утром, как из небытия выпала,– и сразу заболело все, что только могло болеть. Ну, голова– это понятно! Отдохнули мы, однако, вчера. Затекшее тело пострадало не только от неудобной позы. Рядом со мной похрапывал Серега. Интересно, как мы уместились на этом диванчике, где и одному-то тесно. Кажется, пьяным не только море по…

Это маленькое странное Существо поселилось в Моём Доме шесть лет назад. Странное Существо – жена брата. Она умеет обаятельно чирикать, демонстрировать дружеское расположение, чуть картавя рассуждать о философии и педагогике – науках, которые заочно изучает в педагогическом колледже, и о которых имеет самое приблизительное представление. Периодически жена брата перестает чирикать и картавить. Это означает, что наступает эпоха очередной квартирной катастрофы. Она мечется по общим территориям –…

– Вот мы и пришли, Энн. Английский голос, и двое молодых людей на дальнем конце, – наверно, будут болтать! Он готовился встать, когда услышал голос девушки – американский голос, но мягкий и странно интимный: – Джон, она изумительная. У меня прямо замирает вот тут. По движению ее руки Сомс увидел, что именно там замирало и у него, когда он смотрел на статую. – Вечный покой. Грустно от нее, Джон. В ту минуту, когда молодой человек взял ее под руку, стало видно его лицо. С быстротой молнии…